Знаєте, коли спілкуюєшся з директорами заводів, постійно чуєш одне й те саме: “Ми готові”. А потім починаєш дивитись на цифри, заходиш у цехи, розмовляєш з інженерами — і картинка виявляється складнішою. Значно складнішою, ніж хотілося б.
І ось тут починається найцікавіше.
Поточний стан української промисловості: що маємо насправді
Якщо відкинути офіційну статистику (а вона, власне, різна), то реальність виглядає приблизно так. Частина підприємств працює на старому обладнанні, яке встановлювали ще в 80-х — уявіть собі, років сорок тому. Інша частина встигла модернізуватись до 2020-го. А є ще третя категорія — ті, хто взагалі зупинився і чекає кращих часів.
От дивина — чекає.
Виробничі потужності використовуються десь на 60-70%. Чому не більше? А тому що замовлень бракує, або енергія дорога, або сировини немає вчасно. Або все разом. Часто буває все разом, знаєте.
Основні показники стану промисловості:
| Показник | Реальний стан | Що потрібно |
|---|---|---|
| Завантаження потужностей | 60-70% | 85-90% для рентабельності |
| Середній вік обладнання | 25-30 років | До 15 років для конкурентності |
| Рівень автоматизації | 30-40% | Мінімум 60% |
| Витрати на модернізацію | 2-3% від виручки | 7-10% для швидкого оновлення |
І ще одне. Коли питаєш про плани розвитку, багато директорів кажуть про інвестиції. Але от парадокс — інвестиції йдуть повільно. Чому? Бо ризики високі, прогнозувати важко, а банківські кредити… ну, ви розумієте. Відсотки такі, що модернізація окупиться через років п’ять. Якщо окупиться взагалі.
Хоча, напевно, є й позитив. Деякі підприємства (особливо ті, що працюють на експорт) таки встигли оновитись. Встановили нові лінії, впровадили системи контролю якості, навчили людей працювати з новим софтом. Це як з велосипедом — коли почав їздити сучасним шляхом, назад уже не повернешся.
Модернізація промислових підприємств: де гроші та технології
А тепер про гроші. Власне, без них нікуди.
За різними оцінками, для нормальної модернізації потрібні інвестиції в межах 10-15 мільярдів доларів. Десь так. Може, більше — якщо рахувати всі галузі. Звідки їх взяти? От питання питань.
Державні програми є. Але вони, скажімо так, не дуже швидкі. Поки оформиш документи, доки комісії розглянуть, доки гроші прийдуть — минає місяців шість-дев’ять. А за цей час курс змінився, постачальник обладнання підняв ціни, і весь кошторис треба переробляти. Знайома ситуація?
Що потрібно для модернізації одного середнього заводу:
- Оновлення основного обладнання — від 2 до 5 мільйонів доларів
- Впровадження систем автоматизації — 300-800 тисяч доларів
- Навчання персоналу — 50-100 тисяч доларів
- Сертифікація за міжнародними стандартами — 30-70 тисяч доларів
І тут виникає цікаве питання. Чи вистачить темпів оновлення, якими ми рухаємось зараз, щоб встигнути до нового економічного циклу? Певною мірою — ні. Бо модернізація йде вибірково: хтось встигає, хтось відстає, а хтось узагалі стоїть на місці.
До речі. Технології зараз доступні — це не проблема. Можна купити обладнання з Німеччини, Італії, Польщі. Можна взяти китайське — дешевше, але з нюансами. Проблема не в доступності технологій. Проблема в тому, що після покупки треба ще й обслуговувати це обладнання, ремонтувати, налаштовувати. А для цього потрібні спеціалісти.
Які спеціалісти? Ось зараз про них.
Кадрове питання: де взяти фахівців для промисловості
Тут справа набагато складніша, ніж здається. Бо обладнання можна купити за гроші. А ось людей — не купиш.
Середній вік робітника на українському заводі — років 45-50. Десь так, плюс-мінус. Молодь не йде у виробництво. Чому? А навіщо, якщо в айті платять у три рази більше, працюєш з дому, і ніхто не каже “прийди о сьомій ранку на зміну”. Логічно ж.
І виходить парадокс. Обладнання купили нове, автоматизоване, з програмним забезпеченням. А налаштувати його може лише інженер з досвідом. Таких інженерів — дефіцит. Справжній дефіцит, не перебільшую.
Якось розмовляв з HR-директором великого заводу. Каже: “Оголошуємо вакансію токаря — відгукується двоє за місяць. Оголошуємо вакансію інженера-технолога — нуль відгуків”. От така арифметика.
Кадрові виклики промисловості:
- Відтік молоді в інші галузі (особливо в IT)
- Відсутність практичної підготовки у випускників технічних ВНЗ
- Низька зарплата порівняно з іншими секторами
- Застаріле обладнання у навчальних закладах
- Еміграція досвідчених спеціалістів
Та й освітня система, будемо чесними, не встигає. Студенти вчаться працювати на обладнанні, яке вже ніхто не використовує. А сучасні верстати з ЧПУ, роботизовані лінії, системи Industry 4.0 — це вже зовсім інший рівень. І навчитись цьому можна тільки на реальному виробництві.
Хоча… є підприємства, які це розуміють. Вони створюють власні навчальні центри, беруть студентів на практику (і платять їм нормальні гроші), співпрацюють з університетами. Це працює. Повільно, але працює. Певною мірою, це єдиний вихід.
Конкурентоспроможність на світових ринках: реальні шанси
Тепер про те, як промисловість України виглядає на фоні інших країн. Скажімо так — по-різному.
Є галузі, де ми дійсно сильні. Машинобудування для агросектору — тут так, є попит і є експорт. Металургія (хоча й з нюансами) — теж експортуємо. Харчова промисловість — працює непогано, особливо на переробці.
А є галузі, де відстаємо. Електроніка — майже повністю імпортна. Фармацевтика — виробляємо, але конкурувати зі Швейцарією чи Індією важко. Легка промисловість — взагалі майже зникла, бо китайське дешевше.
“Ми можемо конкурувати якістю, але програємо ціною. Можемо конкурувати швидкістю постачання, але програємо логістикою. Треба шукати свою нішу.” — так кажуть багато експортерів. І вони праві.
Де українська промисловість може бути конкурентною:
- Агротехніка та обладнання для сільського господарства
- Промислова автоматика та системи керування
- Спеціалізоване обладнання для енергетики
- Продукція з високою часткою ручної праці (коли це перевага)
- Послуги з обробки металу та давальницька сировина
І от що цікаво — багато хто каже про якість. Мовляв, українське якісніше за китайське. Може й так. Але сертифікати міжнародні є далеко не у всіх. ISO, CE, інші стандарти — це гроші та час. А без них на європейський ринок не вийдеш.
До того ж. Навіть якщо продукція якісна, треба ще й донести це до клієнта. Маркетинг, просування, участь у виставках. У великих компаній це є. А у середніх та малих? Часто немає взагалі. Роблять чудову продукцію — і сидять, чекають, поки хтось сам знайде.
Або ні? Хоча, напевно, хтось і шукає активно. Але таких меншість.
Що заважає та що допомагає розвитку: реальні фактори
А тепер найцікавіше — про перешкоди та можливості. Бо їх багато. І вони різноманітні.
Що заважає:
- Енергія дорога. Це факт. Для енергоємних виробництв — це критично. Плавити метал, обробляти деревину, виробляти хімікати — все це вимагає електрики. А коли ціна на електроенергію вища, ніж у сусідів, конкурувати важко.
- Логістика. Дороги не скрізь гарні, залізниця завантажена, порти працюють, але є черги. Це впливає на швидкість постачання і на вартість.
- Бюрократія — от вона, рідна. Дозволи, погодження, перевірки. Іноді здається, що для відкриття нового цеху треба пройти сім кіл пекла. Хоча останнім часом, чесно кажучи, стало легше. Електронні сервіси працюють.
Що допомагає:
- Географічне розташування — таки є плюс. Між Європою та Азією. Можна постачати в обидва боки.
- Кваліфіковані кадри (поки вони є) — українські інженери цінуються. Це не хвалькуватість, це факт. Якщо їх утримати, вони зроблять дуже багато.
- Внутрішній ринок — він є, і він чималий. 40 мільйонів людей — це попит. Якщо вміти його задовольнити якісною продукцією за адекватною ціною.
- Потенціал інтеграції з Європою — відкриваються нові можливості. Угоди, спрощення митних процедур, гранти на модернізацію. Це реально працює, якщо знати, куди звертатись.
І ще момент (а це важливо!). Є підприємства, які все це розуміють і діють. Не чекають, поки держава все вирішить. Шукають інвесторів, модернізуються, навчають людей, виходять на нові ринки. І у них виходить.
Чому не у всіх так? А тому що треба ризикувати. Вкладати гроші з невідомим результатом. Міняти підходи. Це складно. Значно простіше працювати по-старому, поки працює.
Висновки:
Тож чи готова промисловість України до нового економічного циклу? Відповідь така собі — наполовину.
Ті, хто модернізувався, навчив людей і знайшов свою нішу — готові. Вони скористаються можливостями. Решта — ні. Вони продовжать відставати, поки не зміниться щось глобальне.
Загалом. Потенціал величезний. Є обладнання (хоч і не скрізь нове). Є люди (хоч їх і бракує). Є ринки збуту (хоч і конкуренція жорстка). Але щоб все це запрацювало разом, потрібна системна робота — від держави, від бізнесу, від освіти.
Швидко це не станеться. Років зо два-три мінімум — якщо почати зараз. Якщо почати пізніше — то й довше. І тут вже питання не в тому, чи готові ми зараз. А в тому, чи будемо готові, коли прийде той самий новий економічний цикл.
Час покаже. Власне, час завжди показує.
Автор статті: менеджер з продажу СМО Україна.
